Не перестаю дивуватися величі Думки і Духу Т. Шевченка, його Провидінню і розумінню світобудови. В його посланні « І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» закладена програма дій і співжиття українців на багато століть вперед. Постулати, які звучать в цьому посланії – це вічні цінності на яких тримається людство:
«Полюбіте щирим серцем велику Руїну,
Розкуйтеся, братайтеся! У чужому краю
Не шукайте, не питайте того, що немає..»
«В своїй хаті своя й Правда, і Сила, і Воля.»
«Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя.»
«Обніміте ж, брати мої, найменшого брата, -
Нехай мати усміхнеться, заплакана мати.»
Шевченко дав чітке поняття сутності людства – це безперервна сув’язь «мертвих, живих і ненароджених». Через 100 років вчені підтвердили цей зв’язок, відкривши ген людини. Коли його почали розшифровувати, то виявилося, що тут закодовано всі попередні покоління людини, починаючи від зародження людства. Це означає, що в гені людини закодовані і передаються з покоління в покоління не тільки фізичні риси, але й сама сутність людини, її внутрішнє єство. Людина в своїй підсвідомості зберігає пам’ять про тисячі своїх прапрапредків.
І основним провідником, який з’єднує людину з усіма попередніми поколіннями є мова. Відомі десятки прикладів, коли людина, перебуваючи в летаргічному сні, починала говорити мовою, якою ніколи раніше не говорила. І що цікаво – серед цих мов були іноді настільки давні мови, що народи, які ними користувалися, жили задовго до нової ери. Це говорить про те, що внутрішній світ людини – це величезний макрокосмос, про який ми майже нічого не знаємо. Але людство з давніх часів знало одну істину – душа людини безсмертна. Українці завжди з побожністю ставилися до своїх предків, вони передавали з покоління в покоління пам’ять про свій родовід. Могили предків завжди були святим місцем і оберігалися від ворогів. На честь предків влаштовувалися величаві поминальні тризни. Найдавніша писемна пам’ятка українців «Велесова книга» наскрізь пронизана побожним ставленням до предків. Автор «Велесової книги» постійно звертається за порадою до пращурів, закликає своїх сучасників дотримуватися давніх звичаїв і вірувань:
« Поучившись старому, зануримо душі наші в нього, бо є те наше…
Се душі пращурів наших од Іру зрять на нас і там з жалю плачуть і виказують нам, що не берегли ми Праву, Наву і Яву, не берегли того, а ще й глузували. Істинно, що не достойні бути Дажбожими внуками. Отож, молячись богам нашим, матимемо чисті душі і тіла наші, матимемо життя з праотцями нашими, які з богами злились воєдино». Зверніть увагу – душі пращурів злились з богами воєдино і Правда в тому, що ми «Дажбожі внуки по уму, а Ум, великий божий, є єдиний з нами, і тому, творимо і говоримо з богами воєдино».
Може тому і переслідують українців вже стільки століть поразки, нещастя і біди, що ми відвернулися від науки наших пращурів, від їхніх заповітів, перервали зв’язок з їхніми душами. Особливо під сучасну пору, коли більшість українців звертаються до Бога чужою мовою, просячи в нього допомоги. Він їх просто не чує, бо Бог є суть душі наших пращурів. А наші пращури вважали себе дітьми Сонця. Ось як про це пишеться в «Велесовій книзі»: « Греки хотіли нас хрестити, щоб ми забули богів наших і так обернулися в їхню віру і стали їм служити. Постережемося того, як пастухи, що оберігають своє стадо, і не дають хижачити на ягнят, які бо є дітьми Сонця». Тут треба сказати, що наші пращури дуже добре знали закони світобудови і вважали Землю живою. Тому так свято вони відносилися до всього того, що було пов’язано з нею. І тому все, що їх оточувало, наші пращури обожнювали: рослинний світ, водну стихію, небо і землю. Одним словом – вони були дітьми природи, все що їх оточувало для них було живим і мало свою душу, від маленької травинки до величезного дуба, від маленької пташки до могутнього тура.
Сучасне людство втратило зв’язок з природою і це найбільша його трагедія, ще невідомо чим це все для нас обернеться. Але найбільша наша біда – це безпам’ятство, втрата сув’язі поколінь. Втративши сув’язь поколінь, ми позбавляємо себе захисту наших пращурів. Тому ми стаємо такою легкою здобиччю для сучасних ловців людських душ, тому так легко українцям нав’язують «цінності», які ніколи не були нам притаманними, іде наступ на основу основ кожної нації – сім’ю, пропагуються одностатеві «шлюби», неповага до батьків, взагалі старших людей. Особливо спотворюється призначення і роль жінки в суспільстві, споконвічна роль берегині сім’ї висміюється. Для мене було дикістю прочитати в газеті «Львівський експрес» інтерв’ю з прихильницею феміністичного руху, дівчиною, яка народилася в глухому карпатському селі, що її «задовбали» берегині. І це сучасна реальність, з якою ми не маємо права миритися. Перед Україною і українцями зараз постав цілий ряд викликів, які ставлять на грань виживання взагалі нас, як націю. І від всіх нас, кому не байдужа наша подальша доля, залежить бути нам, як нації побратимів і однодумців, чи ми розчинимося в жорстокому глобалізованому світі. І тут нам на допомогу приходять душі наших пращурів, частіше звертаймося до них по допомогу з їхнім безцінним досвідом
А старі часи – то наше благо.
Дістанемо від них твердості і кріпості,
Аби ворогам відповідали, як належить…
(«Велесова книга» дощечка 6 д.)
Микола Заремба, м. Павлоград
Джерело:lelekanews
|
|
|
|
