Думка на часі Суспільство жебраків: хто крайній за гречкою? Вибори уже майже відшуміли. Багато людей зітхнули з полегшенням. Уже не скоро побачать обридливі пики політиків, розвішені по всіх стовпах та білбордах. Невідомо, чи потраплять до парламенту партії національно-патріотичного спрямування, хоча впевненості у перемозі їхніх лідерів не бракувало. Чи може бути таке, щоб у Польщі поляк не проголосував за поляка-патріота? Ні. Але ми не Польща, ми – Україна! Наших людей купили: кого за гречку, а кого за сто гривень. Чи то суспільство спить, чи то деградує? Невідомо. Мабуть, багато хто роздумує над цією дилемою. Своїми думками з журналістами «Сім’ї і дому» поділився відомий психіатр, громадський діяч Євген ШИМОНОВИЧ.
Про вибори, гречку та про те, хто ми є... – Мені дуже імпонує думка, яку я почув від письменника Андруховича: «То є психологія жебраків». Тобто для жебрака є властива позиція простягнутої руки. Він бере все, що йому дають. Дадуть гривню, дадуть десять, дадуть гречку, поламаний, нікому не потрібний комп’ютер, частину від комп’ютера, вона не потрібна йому, але жебрак приймає все… І з тої позиції можна на нашу ситуацію дивитися. Чому? Бо уявімо собі, що десь там за хмарами сидить еліта, сидить Азаров, сидять довкола нього всі ті, що сімейно йдуть на вибори і будуть теж за когось там голосувати. Уявляєте, щоб за кілограм гречки Азаров проголосував? Чи за мішок гречки, чи за ешелон гречки? А за десять ешелонів гречки, тої, з Китаю, яку ми так довго чекали? Думаю, те місце у Верховній Раді коштує набагато більше, ніж ешелони гречки. Хтось там дерев’яні майданчики будує для діток, вони потім розваляться, і всі за них забудуть, хтось там автомобілі якісь дає. От, скажімо, я іду у Верховну Раду і роздам автомобілі, роздам великі лікувальні комплекси! А чого я не можу їх роздати, чого лікар не може того роздавати? Бо нічого не має. Якщо хтось такий щедрий роздає, дороги будує, майданчики і лампочки роздаровує, то дуже добре робить! То нехай і далі те робить. Нащо йому іти у парламент? Нехай вкручує лампочки, він каші гречаної спеціаліст, він будівництва спеціаліст, йому Верховна Рада не потрібна. Таких заблокувати треба. Хай і далі роблять, як вони такі добрі. Бо власне вони множать ту ідеологію жебрацтва. Кажуть: ви дари данайців приймайте і за них не голосуйте. Але то не повна правда. Бо народ український чесний, він якщо вже щось взяв, то він буде дякувати. На жаль, правда є такою.
Як українці дійшли до жебрацтва? – З тих самих перших часів Незалежності, молоді, енергійні, завзяті ділові люди поїхали за кордон: вчитися, працювати. Чи хочуть вони повертатися в Україну? Чи мають вони повертатися? Ні, вони не повернуться. Куди повертатися? До царства Партії регіонів! Їм того не треба. Вони залишаться там. Вимивається активне населення України, а залишаються старі люди, залишаються люди пасивні, байдужі, залишається величезна армія безробітних. А тому не страшні страйки, завжди буде ким заповнити підприємства Ахметова і подібних до нього. Ми – у критичному становищі. Сумною є сьогоднішня політична ситуація.
Почім совість сьогодні? – Думаю, що мусить набратися критична маса невдоволення та розчарувань. Коли стане очевидно, що так жити не можна. Згадайте, як колись біля обкому збиралися тисячні маси людей. Слабкість комуністичної системи стала такою очевидною, а невдоволення нею стало таким значимим, що люди вийшли і кричали: «ГЕТЬ!» Тоді стався вибух. Не можна завжди утримувати хвилю в «піднятому» стані. Вона падає, але дає свої наслідки. Була повна дискредитація комуністичної системи, уже вона нікого не тішила. Ця система, в якій ми зараз живемо, теж досягне свого апогею й припиниться. Але я боюся, що це буде ще не тепер. На все свій час. Не раз мої нетерпеливі пацієнти хочуть видужати вже. Чекайте! Салат вилазить за сім днів, а петрушка за сорок. Ви не змусите її вилізти раніше. Вона мусить прорости, а проростає вона довго, та петрушка нашої надії. Уявити собі, що є Європа, ХХІ століття, інтернет, якісь черепахи по Марсі повзають, а тут кашею людям голови дурманять. Це ж абсурд, так довго бути не може і не буде. У селі вже зовсім мало лишилося людей. Вони на то розраховують, щоб потім землю поділити. Дивлюся по телебаченню, як люди дякують, ніби цього раніше не було, а зараз є. Кандидати у депутати ставлять комп’ютери, школи будують. А де вони взяли ті гроші? За такого, що ставить комп’ютери, я точно ніколи не голосував би. А мені хтось каже, він такий творчий, здібний. Але часто така здібність і порядність не йдуть поряд. Ці диспропорції, які є в суспільстві, кричуща несправедливість, яка стає очевидна кожному. Можна скільки завгодно писати на білбордах, яка середня зарплата, але народ сміється з того. Марсіани нехай через телескопи почитають і порадіють, як ми добре живемо. Але ж ми то знаємо, яке наше життя. Сьогодні 50 грн, то приблизно 5 грн початкових. Я не засуджую тих людей, що виїхали за кордон. А як їм жити? Якщо держава нас не забезпечує, то ми маємо шукати ту, яка нас забезпечить. Те, що вони не повернулися, говорить про реальний стан нашої економіки.
Куди йдемо? – Ми деградуємо за рахунок того, що продуктивна сила виїжджає. Одні їдуть на Схід, інші на Захід. А в Україні залишаються люди-невдахи. Ну не пощастило. Мені ніде не пощастило б, бо якщо я хочу бути лікарем, якщо я психіатр, де мова є дуже важлива у психіатрії, то я не можу прилаштуватися у якійсь країні. Інша справа, що мені не дуже й то кортіло виїхати. Хтось щасливий, бо спить на мішках з грошима, а хтось щасливий, бо виконує свою роботу. Лікар – не лише заробіток, а й служіння. А служіння – це дуже специфічна матерія. Служить вчитель, служить викладач, служить лікар. Тих професій, де є служіння, не так багато. Я цим дуже дорожу. Бо людині це потрібно відчувати. Ми живемо в такий час, що без бачення перспективи української, без того, що має бути і з чим ми маємо вийти в ХХІ столітті, неможливо жити. З картоплею жити, яку ніхто не купує, яку завозять з Туреччини? Бачити Україну такою, з тими болванками ахметівськими? А раптом криза, і металу не треба? І що тоді? Приклади маленьких країн: Сінгапуру, Малайзії, Південної Кореї вчать, що можна все зробити інакше. Бо країною мають керувати люди, які не є її ворогами.
Чи мова суттєва для виживання нації та нашої ідентичності? – Безперечно, мова є душею кожної нації. Українська – української. Я не хочу сказати, що російська мова є гірша. Але ж ми розуміємо про що йдеться. Можна різними вивертасами пояснювати, що треба зробити, щоб євреї говорили на івриті, а болгари на болгарській мові, а інші нації на своїх мовах, але ж чудово знаємо, що вони всі говоритимуть російською. Про це йдеться. Не буде івриту в Україні, а буде російська мова. Ми ж бачимо, як на нас це все сунеться, і я маю сидіти, дивитися й казати, що нічого не відбувається? То не мовне питання, а культурне! То справа мого виживання. Важливо зберегти свою національну ідентичність, яка визначається і мовою. Українська мова збережеться у США, а в Україні ми можемо її втратити. Тому кожен має починати з себе. Що ми можемо протиставити тому, хто на нас суне? Як я їх називаю треті совєти. А ми можемо протиставити їм свою культуру, стриманість, порядність і певний свій людський статус. Ми маємо шанс тоді, коли будемо ліпші від них. А якщо будемо відповідати по «донецькому», то все втратимо. Потрібно зробити так, щоб українською мовою хотілося говорити. Бо коли потрапляєш в Європу, ти хочеш говорити англійською, хоч тебе ніхто не змушує. Але якби там від кожного зустрічного тхнуло спиртним і ще при тому чулося вихваляння, що вони наймудріші та найпрацьовитіші – я мовчав би і туди не їхав би.
