Конституційна асамблея: запасний варіант для влади
Сумніви Банкової, що дедалі зростають, у можливості зберегти владу за результатами парламентських і особливо президентських виборів, схоже, змушують її активніше розробляти альтернативні сценарії, ключову роль серед яких відіграє зміна конституційного ладу
17 травня завершився розпочатий на початку року процес формування Конституційної асамблеї. Згідно з указом Віктора Януковича асамблея стане спеціальним допоміжним органом при президентові, що займатиметься підготовкою змін до Конституції. Очолював її до недавнього часу палкий прихильник нині репресованої Юлії Тимошенко – Леонід Кравчук.
Вочевидь, його призначення формальним керівником асамблеї мало би до певної міри завуалювати цілковиту підконтрольність цього органу Банковій, подати його як таку собі «раду політично незаангажованих фахівців та громадських діячів», а отже, створити враження, що в процесі підготовки конституційних змін вона діятиме виключно, як наполегливо запевняє Леонід Макарович, «відповідно до корінних інтересів українського народу».
Однак насправді склад асамблеї сформований із людей, більшість яких або перебувають у безпосередньому підпорядкуванні владній вертикалі, або з різних причин не зможуть у разі потреби опиратися тиску з боку Банкової. Секретарем асамблеї стала радник Віктора Януковича та керівник Головного управління з питань конституційно-правової модернізації Адміністрації президента Марина Ставнійчук.
Решта членів – працівники Національної академії наук, галузевих академій та академічних наукових установ, інших наукових установ та вищих навчальних закладів, «профільних громадських організацій та незалежних експертно-аналітичних центрів», але виключно із тих, які «у встановленому Концепцією формування та організації діяльності Конституційної асамблеї порядку внесли президентові України до 16 квітня 2012 року свої пропозиції».
До речі, Кравчук мріє про залучення до розробки нового проекту Основного закону одіозного Віктора Медведчука...
До складу асамблеї за задумом мали увійти представники політичних партій, включно із опозиційними. Проте останні від перспективи легітимізувати своєю участю діяльність владного органу, в якому вони мали б мізерне представництво (5–6%), відмовилися ще взимку. Леонід Кравчук тоді публічно відреагував на цей крок доволі скептично, мовляв, і без вас обійдемося, «для п’яти партій є квота на представництво. Якщо їх [представників опозиційних партій. – Ред.] не буде, то не буде ста членів, а буде 95. Але це зовсім не означає, що Конституційна асамблея не буде працювати».
Формально він, звісно, має рацію – асамблея працюватиме, однак результат її діяльності сприйматиметься думаючим суспільством не як результат певного громадсько-політичного загальнонаціонального консенсусу, а насамперед як черговий підготовлений для нинішнього президента проект змін державного ладу. Після жонглювань Конституційним Судом, яке спостерігається в країні протягом останніх двох років, це уже, мабуть, нікого не здивує.
Після оприлюднення указу в опозиції підтвердили, що наміру делегувати своїх представників до органу із гучною назвою «Конституційна асамблея» не мають, інтерпретують її як «неконституційний орган», наголошуючи на тому, що вона є внутрішньою службою Адміністрації президента та ґрунтуються на тому, що за нинішнього Основного закону право змінювати Конституцію можна лише у Верховній Раді, а отже, і подібні консультаційні асамблеї мають створюватися при парламенті.
Хоча Леонід Макарович і запевняє, що асамблея розроблятиме, а не ухвалюватиме рішення про зміну конституційного ладу, відповідно не підмінятиме парламент, проте, цілком імовірно, що на Банковій, як і за часів Кучми та Ющенка, задумували її як механізм, який якраз мав би дати можливість подолати монополію Верховної Ради на внесення змін до Конституції. Наприклад, шляхом винесення проекту нового Основного закону на референдум та зробивши парламент більш поступливим.
Як показав попередній досвід, наприклад конституційного референдуму, організованого Адміністрацією Кучми у 2000 році, за включення до проекту кількох популістських пунктів та належної інформаційної підтримки отримати потрібне «за» на користь нової «розробленої в інтересах усього народу» Конституції, можна майже напевно. При цьому нічого не завадить включити до такого проекту кілька непомітних широкому загалу (серед якого, за даними соцопитувань, 80% ніколи не читали Основного закону), але принципових змін.
Проте відмінність від спроб попередніх президентів змінити конституційний лад в обхід передбаченої чинною Конституцією процедури, полягатиме в тому, що тоді для цього не було достатньої «політичної волі» й були «гальма» у вигляді чутливості до міжнародної реакції. У нинішнього гаранта таких забобонів немає.
