Чому Україна досі не українська? На двадцятому році незалежності України ми маємо суверенну державу, визнану практично всіма державами світу, міжнародними інституціями (щоправда, членом найповажнішої інтернаціональної організації - ООН, Україна, в іпостасі УРСР, була з самого моменту її заснування). Маємо прапор, герб (вони також були й раніше, тепер же більше приведені до історичної справедливості).
З 1996р. користуємось власною грошовою одиницею, яка щоправда, здешевіла за цей час, здається, в разів у 5-6. Межі України, поки що , залишаються незмінними, у порівнянні з УРСР (поки що, тому, що все наполегливішими виглядають нахабні заяви румун про кордон з Україною по Дністру, про о.Зміїний; навіть молдовани дозволяють собі виступати з претенціями до українських кордонів, поляки роздають "карту поляка" тисячам вчорашніх українців, росіяни - свої паспорти кримчанам, мають амбіції у Керченській протоці...). Це все зовнішні атрибути. Що є до внутрішньої ситуації, економіки, які є реальним змістом і фундаментом незалежності, то тут наші здобутки набагато сумніші. Україну обігнали багато років охоплені війною Албанія та Сербія, ще трохи й ми залишимось позаду Молдови, а такі країни як Казахстан, Білорусь за рівнем ВВП на душу населення вже далеко попереду нас... То наших "професійних українців" - "потомственных" депутатів це чомусь не тривожить, або тривожить значно менше. Вони наполегливо продовжують боротись за "Українську Україну".
Гасло дійсно величне й достойне. Та чому, попри той картбланш, який було видано українській владі у 1991р., коли більше 90% громадян УРСР проголосували за незалежність, ми топчемось на місці, якщо й відкочуємось назад до прірви.
Часто як виправдання безславних результатів "самостійного" урядування нашої влади наводиться такий аргумент: прибалтійські республіки "втекли" від нас, хоч і були в гірших економічних стартових умовах, тому, що там була більша консолідація населення. Сумнівна теза. По-перше,як вибори так і референдуми в Латвії, Литві, Естонії на зорі їхньої незалежності проводились без участі так званих "неграждан"-представників некорінних націй, а їх кількість сягала кількох десятків відсотків. Якщо б в Україні не дати право голосу всім, хто прибув сюди післявоєнних років - консолідація могда бути не меншою. А так, дійсно, маси теперішніх мешканців південно-східних регіонів, які прибули сюди в роки радянської влади на місце виморених голодом українців досі критично ставляться до всього українського. По-друге, тимчасові переваги прибалти дістали, на мою дкмку, швидше через незначну свою кількість. Європі та ЄС набагато легше "для картинки" допомогти матеріально кільком мільйонам прибалтів, підтримати їх радикально непримириме протистояння з "рускоязьічньіми", аніж ввязуватись у непрості внутрішньоукраїнські взаємини. До того ж останні події і тенденції в країнах Балтії показують, що ресурси "благодійної " допомоги вичерпуються, а проблеми, особливо економічні, ще більш загострюються: росте безробіття, масова еміграція молоді, падіння населення тощо.
Наші керманичі завжди шукають ворогів зі сторони: США, Росія чи ще хтось винен, тільки не ми самі. Україна мала вже трьох президентів, тепер маємо четвертього. Скільки гвалту чуємо тепер щодо Януковича: неукраїнець, тягне Україну до Росії, покриває українофобів тощо. Гляньмо є у недавню історію.
Кравчук прийшов до влади як другий секретар ЦК КПУ, замість першого Івашка, який втік у Москву, разом із референдумом про незалежність було узаконено його Президентський статус. З цього часу почалась його еволюція в бік української націонал-демократії, були з його боку спроби навіть зблизитись з РУХом та іншими українськми по-духу партіями. В той же час "щирі українці" почали творити десятки партій і партійок, подробились і пересварились і гонорово програли разом із Кравчуком президентські вибори 1994р.
Кучма був обраний на пост Президента із проросійськими гаслами, але слід пам"ятати, що в першій Верховній Раді він входив до Народної Ради , а не до прокомуністичної "групи 239" . Зробивши кілька реверансів у бік проросійських та посткомуністичних сил (призначення Масола прем"єр-міністром, показові демонстрації дружби з Єльцином тощо) він, і це треба визнати, немало зробив для утвердження української державності: було зупинено гіперінфляцію, введено гривню, налагоджено прямі контакти з Туркменією та Азербайджаном як альтернативи російським енергоносіям, визволено з "комуністичного полону" маси виборців півдня і сходу (у 2002р. вони голосували вже не за КПУ, а за поміркований блок "За Україну")... Що ж робили в цей час наші ура-патріоти? Загравали з Морозом, Ткаченком, Сомоненком, намагаючись скинути Кучму, навіть ціною відходу від патріотичної риторики, стіною стали на заваді конституційних змін з посилення президентської гілки влади (скорочення кількості Народних депутатів, створення другої палати, в якій проросійські сили остаточно втратили б свої позиції, бо представництво мало бути рівним від кожної області, а на Заході, як відомо, областей більше, а людей - менше, продовжувались взаємопоборювання всередині "патріотичних " партій (згадайте, хто люто виступав проти Чорновола перед його трагічною загибелю - теперішній великий уенпіст Ю.Костенко). У той же час нічого не було зроблено для згуртування проукраїнських сил, для просвіти й прихилення до української справи простих людей сходу й півдня. На кого міг опертися Кучма? Він змушений був дрейфувати до явно промосковських позицій!
Обрання Ющенка, ніби то, стало торжеством Українства. Однак, зробивши кілька реверансів націоналістам і патріотам: Голодомор, Інститут Національної Пам"яті, НАТО , новоспечений Президент, а особливо його оточення кинулись вирішувати свої питання, перерозподілювати власність чим остаточно відвернули від української ідеї тих представників східних регіонів, які ще в той період хитались. Довівши економіку "до ручки" вони гарячково кинулись шукати "цапа відбувайла" й обрали на цю роль -Ю.Тимошенко. Був задум шляхом приниження Юлі вирости в очах електорату самим й зберегти у вотчинному володінні хоча б Західну Україну. Але народ, як завжди виявився мудрішим, за всіх політиків разом узятих і вказав "професійним політикам-патріотам" їхнє місце.
Замість того, щоб хоч тепер спам"ятатись і взятись за голову, вони звинувачують у своїх поразках кого завгодно: "руку Москви", зраду Америку, "тупість" електорату, тільки не себе самих.
Тепер, коли Президентом став Янукович, замість того, щоб опам"ятатись, виробити якусь єдину сконсолідовану стратегічну позицію й рухатись у єдиному визначеному напрямку, продовжують міжусобиці. "Доборолась Україна до самого краю", що найпотужнішою української силою виявляється вчорашня "соціал-національна" партія - "Свобода". Існування такого проекту - мрія українофобів - дає можливість показати всіх українських патріотів послідовниками нацистів, антисемітами і "русофобами" (карикатурними буржуазними націоналістами). На нашу ганьбу Українство не зуміло зорганізуватись для потужного опонування ні Харківським угодам, ні наступу на українську мову, ні ревізії оцінок Голодомору, ні антиукраїнським заявам Табачніка.
Знову - взаємопоборювання і патріотичні "бурі в станкані". Останніми місяцями аналітики твердять у розчаруванні російського керівницва діяльністю Януковича, який не спішить кидатись у обійми Росії: не визнав Абхазію і Осетію, не вступив до ЄЕПу тощо. Кілька заяв і фігуральних кроків, які як данина передвиборчим гаслам, були зроблені на початковому етапі Президенства, радикально ситуації не змінили.
Складається враження, що зараз Янукович стоїть перед виборами, яку стратегію обрати. Мета - утриматись при владі. Як один із варіантів - підживлення радикал-націоналістів Тягнибока, подальший розкол національно-демократичного табору, підкуп лівих лідерів і таким чином перемога на другий президентський термін. Все виглядає, що зараз йде якраз розгортання його реалізації.
Та моживими, поки що, залишаються й інші варіанти. Для тих, хто дійсно вболіває за долю України, а не за свою персональну кар"єру, не повинно грати ролі, хто здійснюватиме ті чи інші кроки, якщо вони йдуть на користь народові й державі. Нещодавно проголошена адміністративна реформа, готовність влади йти на непопулярні , але необхідні для перспективи кроки, в разі їхньої щирості можуть дати новий імпульс до стабілізації економіки та розвитку України. Важливо при цьому не втратити ті цінності, які не можна виміряти жодними економічними тимчасовими перевагами: мова, національні святині, незалежність.
Що ж мають робити сучасні патріотичні сили, для того, щоб не плакатись, а дійсно відстояти "Українську Україну": переформувати свої ряди, усунути всіх одіозних фігурантів (причетних до останніх поразок Ющенка, Тимошенко, всеїдних політиків типу Яворівського - колишнього ярого комуняку, розкольників - Костенка, Тарасюка, провокаторів - Тягнибока і т.д., і т.п.), створити базу для нової центристської української партії, яка має шанс здобути широку громадську підтримку, перейти від заперечення всього і вся до конструктивної опозиції з перспективою на співпрацю в разі зміни дій влади у таких болючих для національної гідності питаннях як мова, Табачнік, Голодомор. Саме навколо кількох таких суперважливих, але при цьому досяжних завдань має відбуватись консолідація.
Якщо вдасться домогтись розуміння все ширшими масами українських гасел, якщо вліда зрозуміє, що ці гасла дійсно популярні й обіцяють політичні дивіденти, то політика урядів зміниться в цей бік сама собою, тому, що ніхто собі не ворог. Звинувачувати ж, наприклад, Януковича, що він робить ті кроки (хоч вони нам і не подабаються, є нібито антиукраїнськими), які приносять йому зростання, або хоча б утримання рейтингу, не зовсім розумно. Це нормальна поведінка будь-якої адекватної влади.
Українським патріотам западенського розливу слід усвідомити, що перевиховати східняків за рік-два тимбільше, не вдасться, треба йти на взаємні поступки. Головне розширювати із року в рік базу підтримки українських цінностей як в Україні, так і у світі. Гідне проведення ЕВРО -2012, безвізовий в"їзд українців у Європу, зростання рівня життя в Україні набагато швидше і ефективніше зроблять навіть з російськомовних українців щирих патріотів, аніж десятки законів чи сотні мітингів та пропагандистських акцій.
Тож фронт боротьби за "Українську Україну" тепер не в Москві і не в інших зовнішніх напрямках, боротьба за Україну полягає в боротьбі за консолідацію суспільства, подолання бідності, згуртуванні всіх проукраїнських сил!
