Україна зробила неправильний вибір не на Майдані, а десять років перед тим. І нам доведеться туди повернутися
"А пам'ятаєш, як ти? А пам'ятаєш, як я?"... Соціальні мережі переповнені ностальгічними спогадами тих, хто вісім років тому стояв на Майдані.
На відміну від останніх років президентства Віктора Ющенка й колотнечі у помаранчовій команді, зараз збільшилося романтичних мотивів. Однак, як тоді, так і тепер українці, що стояли на Майдані, намагаються відділити себе від тих, хто стояв на трибуні. І в цьому – головна проблема будь–яких демократичних перетворень в країні: брак відповідальності і брак солідарності.
Ті, хто стояв на трибуні, не можуть зрозуміти, чому ті, хто стояв на Майдані, знову не виходять на вулиці – немов би недостатньо їх принижено? Ті, хто стояв на Майдані, не розуміють заради кого вони мають виходити – думка, що на вулиці виходять насамперед заради себе, досі не є зрозумілою для більшості українців.
Для мене 2004 рік не був сповнений романтичними переживаннями – це був час болісних переживань, час розуміння того, що держава, на європейське майбутнє якої я сподівався у найближчому майбутньому, остаточно обрала шлях конфронтації, зневаги еліти до суспільства, однієї частини населення до іншої, знищення права, економічної маргіналізації і хаосу.
Звичайно, холодно аналізуючі події з точки зору журналістського сприйняття, я розумів, що для людей моєї професії, готових працювати чесно й відповідально, починаються "золоті роки" тотальної нестабільності і безумства. Однак як громадянин я не хотів для країни і себе такого "щастя".
Звичайно, я далекий від бажання звинувачувати в цьому Майдан. Ні, Майдан був тільки наслідком цієї суцільної безвідповідальності й багато хто з тих, хто на нього виходив, щиро бажав своїй країні – а не тільки собі самому – добра.
Однак проблема полягала в тому, що це добро мали – з точки зору площі – забезпечити ті, хто стояв на трибуні. А кар'єра більшості з них – починаючи з людини-гасла – проходила поза кордоном українських державних інтересів, була пов'язана насамперед із бажанням взяти політичний і економічний реванш за поразки в системі, яку треба було демонтувати – замість того, щоб перемагати в ній.
Ті, хто стояв на трибуні, не можуть зрозуміти, чому ті, хто стояв на Майдані, знову не виходять на вулиці – немов би недостатньо їх принижено?
В подіях, за якими я стежив – як і в подальшій реакції їхніх учасників – для мене не було нічого нового. Я добре пам'ятав серпень 1991 року в Москві, справжню революцію, що закінчилася забороною КПРС і оголошенням незалежності радянських республік. Пам'ятав романтизм й розчарування учасників тих подій.
Тільки зараз, коли минув 21 рік з днів путчу, багато хто з учасників тих подій починає дякувати за саму можливість змін ...не Борису Єльцину, якого тоді захищали, а Михайлові Горбачову, що здавався в серпні 1991 року цілковито знищеним. І не тому, що останній генсек мав якийсь чіткий план реформ – якраз не мав – а тому, що саме в часи його правління росіяни мали можливість вибору курсу свого майбутнього руху. "Радянський" соціалізм? "Китайський соціалізм"? Демократія? А виявилося, що вони обрали номенклатурно–олігархічну антидержаву!
Українці пішли схожим шляхом. Наш час вибору був негорбачовським – він припадає на роки правління першого президента незалежної України Леоніда Кравчука. Коли в 1994 році президентом став Леонід Кучма, українці зробили свій остаточний вибір – номенклатурно-олігархічна антидержава.
І це був майже консолідований вибір еліт і суспільства – якщо подивитись на тих, хто підтримував Кучму й працював на нього, ми побачимо там і теперішніх натхненних захисників авторитарного режиму Януковича, і палких прибічників "українського до нестями" Ющенка, і опозиціонерів з табору Тимошенко.
Далі були вже нюанси, боротьба за владу і гроші в цій антидержаві, за те, як виглядатиме декорація. Хтось бажав бачити обличчя країни невиразним, хтось одягав на її лоба віночок з барвінків, хтось вважає, що в шахтарській касці Україна виглядає адекватнішою. Але сутність – тобто відсутність держави і свободи – від цього не змінюється. І навіть зараз, коли можливості цієї номенклатурно–олігархічної напівдержави явно вичерпуються, суспільний діалог – і конкуренція еліт – продовжують відбуватися у старій парадигмі.
Саме тому, коли серце цього імітованого державного механізму нарешті зупиниться, нам доведеться повернутися не у 2004-й рік з його романтичним ентузіазмом, а у 1994-й. І зробити новий вибір на користь важкого, неромантичного, але державного будівництва.
Звичайно, якщо всі ми хочемо, щоб ця держава в нас була.
