Олександ Удовиченко генерал армії УНР віце-президент УНР
Олександр Іванович Удовиченко (20 лютого 1887, Харків — 19 квітня 1975, Ментенон у Франції) — військовий і громадський діяч, генерал Армії УНР, віце-президент УНР в екзилі (1954 — 61).
Сім'я
Походив із селянської родини Черкаській волості Ливенського повіту Орловської губернії . До 1917 мав прізвище Удовидченко.Батько служив у війську, дослужився до підполковника, особистий дворянин.Старший брат — Микола Удовиченко, капітан російської армії, генерал-хорунжий армії УНР.
Служба в російській армії
Виховувався в дитячому притулку принца Ольденбургского. Закінчив Військово-топографічне училище (1908), служив у корпусі топографів російської армії. На початку Першої світової війни переведений у 129-й Бессарабський полк, у складі якого брав участь у бойових діях, був поранений. У 1917 закінчив перший прискорений курс Миколаївської військової академії в Петрограді. У 1917 — старший ад'ютант штабу 21-ї піхотної дивізії і старший ад'ютант штабу 3-го Кавказького корпусу, штабс-капітан. Нагороджений Георгіївською зброєю.
На хвилі українізації
Після Лютневої революції брав активну участь в українському національному русі, у тому числі у з'їзді воїнів-українців 3-ї армії в місті Несвіжі і в I і II Всеукраїнських військових з'їздах. У серпні-вересні 1917 — голова української ради 3-го Кавказького корпусу, брав участь в українізації частин III Кавказького корпусу й очолював Українську корпусну раду.. Після погроз з боку більшовиків був змушений виїхати в Київ .
На службі Україні
З жовтня 1917 — військовий радник С. Петлюри. На початку 1918 як начальник штабу Гайдамацького Коша Слобідської України відзначився у боях за Арсенал у Києві.З 12 березня по 1 квітня 1918 — командир 3-го Гайдамацького полку армії УНР. Потім — помічник начальника розвідувальної частини (Василя Тютюнника) оперативного відділу Української держави (за гетьмана Павла Скоропадського). У червні 1918 підвищений до рангу полковника. З 31 жовтня 1918 — голова відділу з формування Окремої армії при Головному управлінні Генерального штабу Української держави.З 26 грудня 1918 — генерал-квартирмейстер Холмсько-Галицького фронту військ Директорії, потім — Правобережного фронту Дієвої армії УНР. З березня 1919 — начальник штабу Гуцульського коша Дієвої армії УНР. З 6 червня 1919 — начальник 16-го піхотного загону Української Галицької армії, сформованого з наддніпрянських частин. 17 червня 1919 загін був перейменований у 3-ю Окрему стрілецьку дивізію (потім третя Залізна піхотна дивізія — одна з найбільш боєздатних частин армії УНР) . у червні 1919 відзначився як командир Третьої Залізної Стрілецької Дивізії у боях під Вапняркою. У грудні 1919 потрапив у полон Добровольчої Армії Денікіна в Одесі, звідки втік і відновив Третю Залізну Стрілецьку дивізію, якою командував до відступу Армії УНР за Збруч (листопад 1920).З грудня 1920 — генеральний інспектор армії УНР. Під час конфлікту між головним отаманом Петлюрою і частиною генералітету підтримував першого. З 5 жовтня 1920 — генерал-хорунжий. З весни 1921 — член Вищої військового ради УНР.
В екзилі
У 1924 переїхав з табору в Каліші до Франції, де працював робітником на шахтах у Франції. Через рік, після закінчення контракту, залишився там жити. У Франції включився в громадську і комбатантську працю: голова Товариства вояків УНР в еміграції, з 1953 гол. Европейської Федерації Українських Військових Організацій; міністр військ. справ Виконавчого Органу Української Національної Ради і віце-президент УНР в екзилі (1954 — 61).Автор книг «Україна у війні за державність» (Вінніпеґ, 1954) і «Третя Залізна дивізія» (Нью-Йорк, 1971).
