Микола Капустянський борець за незалежність України
Микола Олександрович Капустянський (псевдо: Віктор Низовий-Чумак; *30 березня 1881 (за іншими відомостями, 1 лютого 1879), село Чумаки Катеринославської губернії, нині Томаківського району Дніпропетровської області — 19 січня 1969, Мюнхен, Німеччина) — український військовий і політичний діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, один з керівників Організації українських націоналістів. Освіта Народжений у священичій родині, з самого дитинства виховувався Микола в християнському дусі. Закінчив Єкатеринославську духовну семінарію (1899), Одеське піхотне юнкерське училище (1904). До армії був покликаний після закінчення Духовної Семінарії у Катеринославі. В армії М. Капустянський виявив великі здібності і відвагу, бо в 1904 р. вже в ранзі підпоручника зголосився добровільно до участи в російсько-японській війні. Після розгрому царської армії під Чушімою (березень-серпень 1905 р.) Капустянський вийшов здоровий з операції, вернув до 105 Оренбурського піхотного полку у Вільні та в травні 1908 р. був прийнятий до Імператорської Миколаївської Воєнної Академії в Петербурзі. В 1912 р. він закінчив цю академію своєю успішною працею «Повітряна розвідка»; за успішне закінчення академії був нагороджений орденом св. Анни ІІІ ступеня. Офіцер російської армії Учасник російсько-японської війни 1904—1905 і Першої світової війни. З 1914 — старший ад'ютант штабу 5-й стрілецької бригади. З 1915 — і. д. штаб-офіцера для доручень при штабі 3-го армійського корпуса. З 1916 — підполковник, начальник штабу 173-й піхотної дивізії. З 1917 — полковник. Був нагороджений Георгіївською зброєю.Улітку 1917 — один з ініціаторів формування українських військових частин. Із серпня 1917 начальник штабу 1-й Української піхотної дивізії. Воєначальник української армії На момент Жовтневого більшовицького перевороту у Петрограді підполковник М. Капустянський знаходився у Києві як делегат ІІІ Всеукраїнського військового з'їзду. Завдяки своїм ораторським здібностям він став популярним та його ледь не обрали командиром полку Охорони Революції, який мав утворитися з делегатів з'їзду. Командиром полку було обрано Ю. Капкана - командира богданівців. Наприкінці 1917 генеральний секретар Центральної ради з військових питань Симон Петлюра призначив його начальником штабу 11-й армії. Із січня 1918 — начальник штабу Північно-Західного фронту у Бердичеві, утвореного для боротьби з більшовиками. 3 січня 1918 року був запрошений комісаром Центральної Ради на Південно-Західному фронті Аполлоном Певним до Бердичева - очолити штаб фронту. Вже 19 січня 1918 року до Бердичева вдерся Революційний загін лівого есера Кіквідзе, розігнав усіх прихильників Центральної Ради та знов передав владу до рук більшовицького Військо-революційного комітету. Після захоплення більшовиками Бердичева Капустянський зумів уникнути арешту та втекти до Білої Церкви - штабу 1-ї Української дивізії. В добу Гетьманату Де перебував та що робив Микола Олександрович на початку весни 1918 року достеменно не відомо. Швидше за все, після звільнення українськими військами Житомира в кінці лютого 1918 року він перебрався туди разом із рештками 1-ї Української дивізії. З березня 1918 служив у Генеральному штабі української армії, був членом Військово-ученого комітету при Генштабі. Згідно з Загальним списком старшин Генерального штабу Української Держави, Микола Капустянський офіційно вступив на військову службу 1 травня 1918 року. Можливо, ця дата була поставлена формально, бо в Житомирі Микола Олександрович фактично повернувся на свою попередню посаду - начальника штабу 1-ї Української дивізії. У Житомирі Капустянський разом із дружиною - 26-літньою Надією Йосипівною - жив на вулиці Дмитріївській, 24. Коли саме він одружився - сказати важко. У списках Генерального штабу за 1914 рік Микола Олександрович значився ще холостим - тож або перед самою війною, або 1918 року. У цей же час російські монархічні кола запропонували Капустянському прийняти посаду старшого ад'ютанта штабу Саратовського корпусу, що ставив собі за мету повернення на трон Миколи ІІ. Однак від пропозиції він відмовився.12 жовтня 1918 року Капустянського було підвищено до рангу полковника, а на початку листопада - переведено до Києва начальником канцелярії Військово-наукового комітету Головного управління Генерального штабу. У Києві Капустянський не встиг навіть облаштуватися (він приїхав без дружини): під час повстання проти гетьмана Київ було взято в облогу військами Директорії, і гетьманським генералам, що в більшості раптово стали "истинно русскими людьми" стало не до Копустянського. В добу Директорії Підтримав Директорію Української народної республіки (УНР), створену противниками гетьмана Павла Скоропадського. У 1919 — начальник оперативного відділу і заступник першого генерал-квартирмейстера штабу армії УНР. З 1920 — генерал-квартирмейстер штабу Діючої армії УНР, генерал-хорунжий. Діяч націоналістичного руху Після поразки національних визвольних змагань Капустянський разом зі штабом армії виїхав до Польщі. Тут він закінчив військово-стратегічне дослідження "Похід українських військ на Київ-Одесу", де піддав суворій критиці політику Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, лідерів Західно-Української Народної Республіки, що призвело до розриву з багатьма колишніми друзями. Через кілька років Микола Капустянський став членом Української Військової Організації, очолюваної полковником Євгеном Коновальцем.У 1921 був інтернований у польському таборі Ланцут. Жив у Польщі до 1923, коли переїхав у Париж. Був одним із засновників Українського воєнно-історичного товариства. Брав активну участь у діяльності української еміграції у Франції, з 1924 — керівник організації «Украінська громада у Франціі». У 1929 був учасником Першого конгресу українських націоналістів у Відні, на якому був обраний заступником глави президії конгресу. Увійшов до складу проводу українських націоналістів, призначений його референтом по військових питаннях (з 1933 керував цієї референтурой разом з генералом В. Курмановичем). У 1930-х рр. генерал Капустянський керував перевишколом колишніх старшин Армії УНР і УГА у станиці ОУН неподалік Данціґа. У 1932—1938 голова Українського народних (потім — національного) союзу. Видавав у Франції журнал «Військові Знання».У 1935-1936 рр. перебував у США і Канаді в організаційній місії ОУН. У 1939 учасник 2-го Великих зборів Організації українських націоналістів у Римі, належав до числа прихильників Андрія Мельника, що конкурував зі Степаном Бандерою. З 1940, після розколу в ОУН, один з лідерів ОУН(м).Після початку Другої світової війни слідом за наступаючими німецькими військами прибув до України. Учасник і військовий керівник Похідних Груп 1941-1943 рр. У 1941 — заступник голови Української національної ради в Києві, брав участь в установчих сборах. Заснував Українське військове суспільство імені П. Полуботка, очолив Інститут вивчення української визвольної боротьби. Жив у Львові, з 1945 — у Мюнхені.Продовжував активно брати участь у діяльності української націоналістичної еміграції в якості одного з найближчих сподвижників А. Мельника. З 1948 — військовий міністр «уряду УНР у вигнанні», член Вищої військової ради, йому було надано військове звання генерал-поручика, потім — генерал-полковника. Учасник 3-го, 4-го і 5-го Великих збор ОУН(м), з 1964 — глава сенату Українського націоналістичного Руху. У 1951 заснував Військово-наукове товариство. Ідеї та погляди *Прагнув об'єднання усіх українських комбатантів в одній організації. *Мріяв, щоб на еміґрації спільними силами видавати дійсно поважний, репрезентативний військовий журнал, який засвідчував би перед усіми народами світу живучість також української військової мислі, який своїм змістом відповідав би фаховим військовознавчим публікаціям Заходу. Часто підкреслював, що у т. зв. "суверенній Україні" (УРСР), конституція якої передбачає існування власних збройних сил, нема ані одного військового журналу в українській мові. В кол. царській Росії і в теперішньому СССР не видається по-українськи військовознавчих публікацій, а тільки по-російськи. Українські вояки в совєтській армії не мають ані одної військової газети або журналу, ні одного військового підручника або інших видань у рідній мові. Це доказує, що також совєтська армія є одним з найсильніших русифікаторських засобів в руках Москви. *Прихильно ставився до вояків дивізії "Галичина".
