Зрада є невід’ємним атрибутом історії України. За великим рахунком історія України і є історією її зрад. З кожної сторінки її літопису нам посміхається блаженною посмішкою новий Іуда Іскаріот, ставлячи хрест на черговій спробі нашої багатостраждальної Батьківщини відбутися.
За сотні років ми навіть встигли до цього звикнути, а хронічна позрадова травма почала сприйматись, в тому числі й нами самими, як невід’ємна складова нашого менталітету. Наша паталогічна недовіра один до одного, як наслідок цієї травми, стоїть на заваді об’єднанню в якусь більш-менш довготривалу політичну або громадську організацію, унеможливлючи солідарність, яка для цього конче необхідна.
Парадоксально, проте не довіряючи своїм найближчим, ми готові знову і знову вірити в тих, кого зовсім не знаємо. Телевізійний екран приховує будь-які особисті недоліки, залишаючи для часто передчасної оцінки тих чи інших персонажів лише уривки їхніх емоційних, проте не завжди змістовних виступів.
Українська політика дедалі більше нагадує телепередачу “Дом-2”. Якісь люди, що живуть під куполом Верховної Ради, роками в прямому ефірі сваряться щодо того, хто та в який колір буде фарбувати наш спільний паркан, ігноруючи відсутність не лише паркану, але й самого будинку.
Вболіваючи за того чи іншого учасника цього політичного реаліті-шоу, ми ні на сантиметр не наближаємось до досягненння нашої омріяної Terra promessa. Шукаючи в кожному з них Моісея, ми марно гаємо час, який варто було б витратити на вивчення мап Синайської пустелі та рецептів приготування манни небесної.
Реалістична оцінка наших найближчих перспектив не залишає місця для різночитань. Вітру не буде. Треба грести руками. І робити це доведеться нам самим.
